Євагрій Понтійський, заглиблений у свої заняття.Гравюра Томаса де Льє (1560-1612)
Евагрій Понтійський (близько 345–399 рр.) — видатний богослов, філософ і чернечий письменник IV століття, відомий своєю глибокою психологічною та аскетичною спадщиною. Він був учнем святих Василія Великого та Григорія Богослова і став одним із засновників раннього християнського містицизму.
Твір «Про вісім помислів до Анатолія» є однією з ключових робіт Евагрія, в якій він систематизував вчення про вісім основних пристрастей або «помислів» (поганих думок), що є джерелом гріха. Ці помисли, які пізніше стали основою для вчення про сім смертних гріхів.
Його вчення стало не лише важливим елементом чернечої традиції, а й цінним посібником для всіх, хто прагне досконалого християнського життя.
Про вісім помислів до Анатолія
1. Є вісім головних помислів, від котрих походять усі інші. Перший помисел – черевоугодництво, другий – розпуста, третій – грошолюбство, четвертий – журба (печаль), п’ятий – гнів, шостий -сум (нудьга, зневіра), сьомий – марнославство, восьмий – гордість. Чи ці помисли будуть тривожити душу – це не залежить від нас, але чи вони залишаться в нас надовго, ворухобитимуть пристрасті чи ні – це підвладне нам.
2. Помисел черевоугодництва нашіптує монахові скоріше відступити від трудів подвижництва, лякаючи його хворобами шлунка, печінки, селезінки, водянкою або якоюсь іншою важкою недугою, браком ліків і відсутністю лікарів. Притім наводить на пам’ять декотрих братів, яких справді спіткали такі хвороби. Буває, що іноді ворог спонукує самих братів іти до посників і розповісти їм про свої недуги, додаючи, що це сталося від занадто суворої здержливости.
3. Демон розпусти збуджує тілесну похіть і найбільше нападає на здержливих, аби вони припинили стриманість, бо від неї, мовляв, нема їм і так ніякої користи. Оскверняючи душу, цей демон примушує її і на відповідні діла, чинячи так, що вона неначе говорить і чує деякі слова – ніби сама дія відбувається перед її очима.
4. Грошолюбство зроджує в уяві монаха довголітню старість, нездатність до праці, голод, хвороби, убозтво та – як важко приймати від інших те, чого потребуєш.
5. Журба деколи приходить тому, що не маємо того, чого бажаємо, іноді ж – просто супроводжує гнів. Через те, що позбавлені бажаного, вона починається так: спочатку помисли викликають у пам’яті дім рідних і колишнє життя. Побачивши, що душа не суперечить цьому, а прямує за ними і мисленно розливається в тих згадках, тоді, схопивши її, занурюють у печаль, і тому, що нема в неї того, і тому, що й бути не може – через її теперішнє життя. І чим більше бідна душа розчулюється у перших помислах, тим більше її разять і долають другі.
6. Гнів – пристрасть найшвидша. Вона миттєво спалахує проти того, хто нібито обманув або ошукав вас. Гнів усе більше й більше робить душу жорстокою, під час молитви викрадає ум, наочно представляючи перед ним уявного винуватця. Буває, що гнів часом, залишившись у душі й перемінившись у ворожнечу, спричинює вночі тривогу, муку тіла, жах смерти, уявний напад отруйних гадюк і звірів. Усе це стається через ворожнечу й супроводиться багатьма помислами, в чому кожен сам може переконатися.
7. Біс суму, нудьги, зневіри, який називається також полудневим (Пс. 91:6), є найпідступнішим з усіх бісів. Він приступає до монаха близько четвертого часу (десятої ранку) і крутиться коло його душі до восьмого часу (другої пополудні). Спочатку примушує невдоволено позирати, що сонце заповільно рухається на небосхилі або зовсім зупинилося – і день став неначе п’ятдесятигодинним. Потім спонукує монаха частіше позирати у вікно або навіть виходити з келії – поглянути на сонце, щоби дізнатися, скільки ще до третьої години, причому не забуде вмовити його поглянути туди й сюди – чи нема когось із братів. Тут же біс викликає у нього досаду на місце, працю і на самий спосіб життя; роздратування на братів, у яких нібито змаліла любов, і взагалі нема нічого втішного між ними. Якщо тими днями хто-небудь образив монаха, то й це пригадує йому демон – помножуючи досаду. Згодом підкидав йому думку про інші місця, де, мовляв, вигідніше і де знайде все необхідне для своїх потреб; підмовляє взятись за ремесло легше, але – з більшим прибутком. До того додає, що не від місця залежить, аби догодити Господу, адже Богові можна поклонятися всюди. Нагадує про домашніх, колишні втіхи, а тут пророкує довге життя, зображає труднощі подвижництва й уживає всяких хитрощів, щоби монах, врешті зрікшись келії, тікав звідти. Після цього біса інший не одразу приступає. Але хто бореться і перемагає, у того настає стан спокою і душа сповнюється невимовною радістю.
8. Помисел марнославства є найвитонченішим. Він постає перед монахом, що живе праведно, тож починає голосити йому про його подвиги та збирати йому похвали у людей. Такому подвижникові ввижається, як нібито кричать вигнані ним біси, як зціляються жінки, як юрби народу тиснуться, аби лише торкнутися його одежі. Цей помисел пророкує тому монахові скоре священство, провадить до його дверей і тих, що нібито шукають його, але. почувши його відмову, змушені вести його зв’язаним проти волі, – і, збудивши таким чином у ньому пусті суєтні надії, цей демон відходить, залишаючи його на дальші спокуси або бісові гордости, або бісові печалі, котрий одразу наводить йому думки, протилежні тамтим надіям. Буває, що і демонові розпусти передає цього – недавно ще – поважного і святого ієрея.
9. Біс гордости буває причиною жалюгідного падіння душі. Через нього монах не визнає Бога своїм володарем, приписуючи свої заслуги лише собі, зверхньо ставиться до братів, вважаючи їх неуками, бо не всі так високо думають про нього. За гордістю настає гнів та журба, і останнє зло – нестямність та шаленство, а також бачення багатьох демонів у повітрі.